Усе перемагається добром
Напередодні дев'ятого травня ми поспілкувалися з людиною, яка пройшла війну, вміла працювати для країни і рятувала людей навіть у мирний час. Наш співрозмовник - Всеволод Мадіч: ветеран, будівник, рятувальник, херсонець.
Премудрий Соломон колись сказав: якщо людина нарікає і каже “у минулі часи було краще, не так як нині", – не слухай, не з великого розуму те вона каже".
І все ж таки, погодьтеся, іноді наче мимохіть зривається з вуст “от був колись час”, “от були ж раніше люди!”. Саме так почуваєш себе, коли розмовляєш зі Всеволодом Тимофійовичем Мадічем. Непересічна людина! І це можуть підтвердити сотні, тисячі вуст.
У переддень травневого свята “зі сльозами на очах” ми зустрілися з ним. Сидячи під молодою зеленню дерев, під подихами свіжого весняного вітерця, починаємо нашу розмову:
- Всеволоде Тимофійовичу, у вас стільки нагород. Розкажіть про них будь-ласка
- Нагороди? Є нагороди. Це, - показує декілька медалей, – ювілейні. А оці...
Неквапно, зі стриманим хвилюванням, розтікається розповідь фронтовика про зовсім інше життя. У ньому звичайний дев’ятнадцятирічний хлопець, призваний на фронт одразу після залізничного технікуму, потрапив до училища молодших командирів, а потім до “інфантерії” – стрілецьких військ. Пройшов пів-Європи, звільнюючи рідні й чужоземні міста. Є в нього на грудях навіть медалі за звільнення угорського Будапешту, німецьких Галів. Був поранений – і знову після госпіталю повернувся на фронт, щоб дійти до Берліна...
Не дійшов зовсім трошки: травень 1945 застав його неподалік від Лейпцигу з радісною звісткою про перемогу над фашизмом. “Тут і закінчилася моя війна,– з усмішкою каже Всеволод Мадіч.– А далі – додому”.
- Війну, мабуть, забути неможливо. Але що у вас виринає в пам’яті першим, коли згадуєте ті роки?
- Що згадую? Є такий спогад... Один із перших... Пригадую ворожі танки. Один ішов просто на нас, ми закидали його гранатами, а коли спалахнув – з нього вистрибували у своїх чорних костюмах і горіли німецькі танкісти. Я тоді мало що зрозумів – ми стріляли, стріляли. За той танк нам обіцяні були нагороди, й ми їх потім отримали.
- Ніколи не забудеться, як нас, коли я був у полковій розвідці, відправляли на вилазки– як правило, нічні. Оте враження, коли стрибаєш у чорний ворожий окоп!... Як вам сказати? Що там? Це не передати словами!
- А зараз часто чомусь згадую, як “брали язика”. Наші хлопці “поклали” в окопі двох фриців, ліквідували. А третього, це був німецький фельдфебель, ми забрали з собою. Він міг розповісти про живу силу супротивника, їх чисельність, завдання, техніку. Ми вели його, а він усе повторював “Nicht schieSsen!” – “не стріляйте”. І коли я вів допит, точніше, перекладав йому запитання командира і його відповіді,– я добре знав німецьку ще зі школи – він знову і знову повторював ці слова. Окрім суто військових відомостей, той німець поспіхом, уривками, намагався розповісти нам про свою родину: дружину, двох хлопчиків, які чекають його вдома, під Берліном. Заради них він просив нас знову й знову: “nicht schieSsen”... От так... Часто згадую…
У мирний час мозолястим рукам Всеволода Мадіча також знайшлася справа. Він закінчив будівельний технікум у Кіровограді й отримав спрямування до одного з масштабних “комсомольських” будівництв того часу – на зведення “ГРЕС Північної” поряд із Баку.
Після успішної здачі проекту він подався у Херсон. Чому? Бо тут уже чекала на нього молода дружина. Вона отримала сюди розподіл після інституту й вже успішно працювала на знаменитому тоді консервному заводі.
- А як ви познайомилися з дружиною? Коли? Де? Війна ж...
Всеволод Тимофійович молодо сміється:
- Та ще у школі! Ми обоє з нею з Кіровоградської області, з міста Знаменка, й обоє – спортсмени, лижники. От на олімпіадах, коли наші школи змагалися, ми й познайомилися. Вона в мене – молодець, спортивна, енергійна така. Я одразу звернув увагу. Ну і я теж нівроку. Сподобалися ми одне одному.
- А діти у нас які хороші! Старша Ірина – музикант, педагог від Бога. І синочок у неї, наш онук Мирослав – дуже музичний хлопець, грає на “йоніці”, співає, хоч і вчиться на лікаря у Харкові, у медуніверситеті. Молодша наша Алла – доктор біологічних наук. Її запросили на роботу в Англію. Викладає у Кембріджському університеті. Там і її доня, наша онучка Катерина, у коледжі вчиться. Днями чекаємо на їх приїзд – вони для нас дорогі гості. Приходьте й ви, познайомитеся. Чом би й ні? Багато народу буде...
Ми й не сумніваємося, ще б пак! Адже за своє довге й багате на людей і події життя, багато зробив Всеволод Тимофійович. Це його руки брали участь у забудові повоєнного Херсону: квартали вздовж Чорноморської, Перекопської. Це його бригада працювала поряд з іншими на будівництві широковідомого й, нажаль, втраченого, бавовняного комбінату, нашого “ХБК” Справа їх рук – облаштування кондиціонерами та зволожувачами повітря першої, другої, третьої фабрик комбінату. Це він, перейшовши згодом на роботу до Південьмормонтажу, брав участь у монтуванні технічних споруд та підйомників в Одесі, Ізмаїлі, Ренях, Миколаєві – не тільки по Україні, а й мало не по всьому колишньому Союзу.
Це його знає і з теплом згадує кожен працівник Головного управління ДСНС у Херсонській області. Адже, починаючи з вісімдесятих років, його ясний розум і дбайливі руки ремонтували й повертали до життя таку необхідну пожежну і рятувальну техніку та автомобілі. До нього не раз ішли по пораду водії й колеги-техніки, консультувалася молода зміна служби.
Таки хочеться, знаючи усе це, від усього серця сказати: “Ну й люди колись були!”. Їхніми руками не тільки зводилися будинки, порти, господарчі споруди, простягалися комунікації, ремонтувалася техніка, чинився супротив вогненній стихії – ними вони здобули для нас найвеличнішу перемогу у найстрашнішій із воєн світу! Добре, що є ці люди поряд із нами й донині.
- Як вам живеться зараз, у такі непрості часи?
- Мені? Я квітну й бадьорюся. Життя ніколи простим не буває, але воно завжди прекрасне.
- А й справді. То можливо, є у Вас якісь побажання своїм ровесникам, поради, настанови до молоді?
- Я вітаю усіх із Великою Перемогою. Усім нам – зичу миру. Моєму поколінню – зичу здоров’я та благополуччя, головне, щоб дітям та онукам нашим усе вдавалося. А нашій молодій зміні хочу сказати таке. Будьте відповідальними за справу, яку вам доручило життя, люди. Щоб усі завдання були виконані на висоті – чесно, добросовісно, успішно. Щоб вами керували гідні люди. Щоб ви усе перемагали - добром...
Олена Маляренко
