Херсонський лікар і рятувальник до Дня ліквідатора згадав службу в Чорнобильській зоні
Валерій Шорохов: рятувати життя - і покликання, і робота.
До Дня ліквідатора Чорнобильської біди, який відзначається 14 грудня, ми вже звикли говорити стандартні фрази про героїзм. І в уявленні більшості людей герой – це людина сильного духу, незламна, із незгладимою печаттю випробувань на чолі, людина-пам’ятник.
Та є й інший бік героїзму, ознаки якого сформувалися від усвідомлення того, що у найтяжчий час ти поступив правильно, гідно. Це - життєрадісна мудрість, теплий гумор, незламний оптимізм.
Випробування, які довелося витримати такій людині, з роками стають не гірким спогадом, цінним досвідом, cкарбом, яким ти повинен поділитися з нащадками, щоб вони знали: людина завжди може бути переможцем. Навіть у тих випадках, коли опиняється сам-на-сам із невідомим та підступним ворогом.
Саме так і було незабутнього 1986 року.
“Перше враження від Прип’яті – застигла електрокардіограма у пацієнта в реанімації. Пряма лінія - і тривожний звуковий сигнал. Мертве місто, у якому зовсім недавно пульсувало життя. А тепер... На вітру риплять покинуті гойдалки, тріпотять на балконах простирадла, з вікон визирають покинуті квіти у вазонах, ляльки. Це враження важко передати”, - такими словами починає розповідь про “чорнобильський” період у своєму житті Валерій Миколайович Шорохов.
Валерій Миколайович, попри прекрасне математичне обдарування, готував себе до роботи воєнного лікаря. Лейтенантом медичної служби потрапив до Херсону у 1973 році після завершення Ворошиловградського (нині Луганського) медичного інституту. Спочатку пропрацював 5 років лікарем на судозаводі, а з 1977 року день-у-день служив в УВС України в Херсонській області.
“Чи думав я, коли завершував у 1976-му році інтернатуру по радіології, що мені доведеться застосувати ці всі знання на практиці? Звісно, ні. Та це - життя. Часто доводиться бути першопрохідцем.”
Як першопроходцю, йому довелося організувати та очолити у 1986 році зведений медичний загін УВС Херсонської області: 10 лікарів (хірурги, терапевти, психіатри, невропатологи тощо), 7 фельдшерів, медсестер та лаборантів, 3 водії. У такому складі вони з 25 вересня до 26жовтня перебували у 30-тикілометровій зоні, виконуючи покладені на них завдання – надання першої долікарської та лікарської допомоги, здійснення санітарно-гігієнічних, профілактичних та протиепідемічних заходів, а також охорону громадського порядку. Ночували вони у селищі Термахівка, а з шостої ранку до 23-ої години вечора працювали у Чорнобилі й Прип’яті, обслуговуючи мало не безперервний потік ліквідаторів. Адже не секрет, що деякі працювали на завалах по кілька секунд у спеціальному захисному костюмі – довше було смертельно небезпечно.
“Я можу пишатися, що жоден з 30-ти ввірених мені людей, медиків, не постраждав. До наших часів не дожив тільки один чоловік – мій тезко, Валерій Лебедєв. Ось він, крайній справа на нашому фото. Усі інші – живі й здорові, звісно за календарем і за паспортом, – посміхається Валерій Миколайович. – Може, хтось буде посміхатися, але я повинен сказати: секрет живучості простий. Крім необхідних препаратів, ми взяли з собою найкращий радіопротектор, та ще й у достатній кількості. Це червоне вино “Оксамит України”, було тоді таке, наше, херсонське. Я особисто слідкував, щоб кожен споживав не менше трьох стаканів на день – зранку, перед заїздом до зони, в обід і увечері, після виконання санітарних та дезактиваційних процедур. А ще робили “коктейль” - трав’яний відвар, сироп шипшини і ... звісно, спиртовміщуючі компоненти”.
Слід сказати, що повернення лікаря Шорохова додому з нетерпінням чекали дружина та двійко синів. Тільки старший з хлопців на той час був школярем. Він пообіцяв повернутися – і повернувся.
На питання як склалося життя після Чорнобиля, Валерій Миколайович відповідає з притаманним йому гумором: “Склалося як життя. Повернувся на роботу і до 1995 року працював в УВС”. Від госпіталізації свого часу від відмовився, про інвалідність, яку отримав після 86-го року, говорить не охоче, пояснюючи це так : “Треба жити. Не жаліти себе, а жити. Стільки довкола цікавої роботи!”
До речі, заняття по душі після виходу на пенсію у 1995 році для енергійного чоловіка знайшлося. І знову ж таки – робота першопрохідця, піонера. На той час, у середині дев’яностих, стали створювати замість широковідомих ВТЕКів так звані МСЕ – медико-соціальні експертні центри. Заступником головного лікаря Херсонського обласного центру МСЕ став Валерій Миколайович. Буквально з нуля довелося опановувати нову галузь роботи, розвивати невідомий напрямок. Крім того, дбати про кожного з більш ніж ста ввірених йому осіб - членів 12-ти районних та міжрайонних комісій. І так п’ять років.
Та життя знову не поскупилося на корективи – у 2001 році був прийнятий закон “Про соціальне страхування від нещасних випадків та професійних захворювань”. На Херсонщині, як і по всій Україні, створили відповідний фонд і запросили на роботу людину, якій можна було довірити відповідальну посаду – Шорохова Валерія Миколайовича. Фонду він присвятив ще 5 років свого життя. Знову починаючи з нуля і вкладаючи сили й душу – інакше він і не вміє.
Творче та професійне покликання, вміння відчути та відгукнутися на потребу у собі, спонукало вкотре змінити місце служби. У зв’язку зі створенням МНС та реорганізацією підрозділів, виникла окрема служба – аварійно-рятувальний загін спеціального призначення (АРЗСП). До медичного пункту, здатного у випадку надзвичайної ситуації або на воєнний час перетворитися на мобільний медичний пункт зведеного загону ГУМНС області, і запросили Валерія Миколайовича на роботу.
Вже на новому місці йому, чорнобильському ветерану, довелося побачити та протистояти трагедіям нового часу. В альбомі лікаря Шорохова, крім знімків з лекцій та заліків, щоденного надання допомоги бійцям МНС та постраждалим мешканцям, є фотографії з Новобогдановки, з лісової пожежі 2007 року, з Євпаторії... Героїзм – стриманий, мужній, просякнений оптимізмом, гумором, любов’ю до життя та людей – знову і знову змушує, як замолоду, не шкодувати себе, а йти вперед, туди , де чекають на твою допомогу.
Завершуючи зустріч із Валерієм Миколайовичем, тисну йому руку. Адже як важливо нам бути насправді вдячними таким незламним, енергійним людям, які були і залишаються на бойовому посту, на варті спокою, здоров’я та безпеки. І, крім того, підготували і виростили собі гідну зміну: обидва сини прийняли естафету від батька і служать безпеці Україні. Готує себе до майбутніх подвигів і любий онук, нині учень шостого класу.
І їм, і нам усім є у кого вчитися, є кому дякувати, є кого привітати із тим, що Україною крокує нова післячорнобильська весна і несе життя й радість, врятовані для нас тисячами героїв-ліквідаторів, вчених, військових, лікарів. Таких, як і Валерій Миколайович Шорохов.
Олена Маляренко,
фото з особистого архіва В.М. Шорохова
(написано для "Вісник Чорнобиля"
в 2010р. до Дня ліквідатора)
