Херсонські афганці продовжують служити

Що ми, теперішні, знаємо про часи хоч би й 20 років тому? Що означає для пересічного сучасного молодого херсонця дата 15 лютого? Що важать для нас слова “інтернаціональний обов’язок”, “Афганістан”? 

Але є ціле покоління ще людей, наших співвітчизників, для яких ті події – невід’ємна частина життя, того самого минулого, яке поглинуло їхні кращі молоді роки і пригадується навіть досі яскравіше за день учорашній. Із представником цієї когорти й відбулася наша розмова.

Суворе обличчя, стримана усмішка, підтягнена виструнчена статура, наче влита у форму, нагороди... Саме таким і уявляєш собі кадрового військовослужбовця, “афганця”,  рятувальника. З усього видно: ця людина  звикла казати “так точно” й “слухаюсь”, і сказане не кидати на вітер – вчасно і точно  виконувати накази. Цей чоловік знає усе про обов’язок, відповідальність, дисципліну, і зовсім не схильний до сентиментальності й зайвої відвертості. Хіба в світлих очах читається здатність і на холодну відсіч, і на дитячу безборонність. Ні, неможливо розібратися у людині за півгодинну розмову, та чи й треба?

Корр. - Представтеся будь-ласка.
- Біляченко Володимир Вікторович, народився 1962 року в Артемі - приморському. Це Росія, Приморський край. У Херсон переїхав іще дитиною, - усміхається. - Правильніше сказати, мене перевезли, бо був надто малий. Вчився тут, до пори - до часу. А потім – Ленінградське суворовське училище, після нього – Рязанське повітрянодесантне. Служив у теперішній Молдові, у Кишиневі, командиром взводу парашутно-десантного полку.

Корр. - Солідна військова  відготовка. А як ви опинилися в Афганістані? Добровольцем?
- Ні, направили. Правда, можна було відмовитися, але я не став, поїхав. Служив з 1986 до самого виводу військ. Спочатку службу несли в Баграмі, це у 47 кілометрах на північ від Кабулу, а потім... Можна сказати, весь Афганістан об’їхали. У наші обов’язки входило супроводжувати колони, знаходити й знищувати склади з боєприпасами супротивника, відшукувати місця сховку бандитських формувань. Тоді ми їх так і називали – бандформування, зараз про них кажуть “маджахеди”, “таліби”, по-суті одне й те саме.

-А як ставилося до вас місцеве населення, мирні афганці? У кіно часто бачиш, як показують  їхню неприязнь, ворожість до наших солдатів.
- Ну, на те воно й кіно. Я скажу, що в нас з афганцями склалися рівні взаємини. Ми жили поряд, вони розуміли, що ми тут не просто так. Тим більше, це народ цікавий, жвавий, торговий,  тому завжди спільну мову можна було знайти. Я сам їхню мову не вивчив, а от вони російською розмовляли непогано – порозумітися можна було. Не всі, звісно, але проблеми знайти перекладача не було. Та й серед нас були знавці. Пригадую, служив у мене хлопець із Таджикистану – вільно володів багатьма мовами, навіть не скажу точно скількома. Він нам постійно допомагав, перекладав.

- Що вас найбільше здивувало, найбільше врізалося вам у пам’ять по прибутті до Афганістану? Може випадок якийсь пригадаєте неординарний? Та й усе-таки нова країна, зовсім  інший клімат...
- Клімат дійсно інший, не наш. Дуже спекотно вдень, особливо у низинах. А у горах уночі – пронизливий холод, вітер. Але до цього ми були готові. А от що здивувало...
На початку вразило, що у Баграмі можна було зупинити літак, ну, скажімо, як таксі! Там авіабаза була побудована ще у 76 році, злітна смуга декілька тисяч метрів. Приймала і важкі транспортні літаки, і стратегічні бомбардувальники – постійний рух відбувався. Ну, щоб ви уявили, можна було буквально помахати рукою, зупинити, й коли літак сяде, розпитати у пілота куди він прямує, ну і підлетіти, якщо по дорозі, куди треба. Оце вразило. Не кожен день зупиняєш літаки.

-А решта – чому там дивуватися? Просто така робота, якій вчився, до якої готувався. У когось робота – писати, у когось – малювати, а в нас – своя робота була. А якщо людина свою роботу робить на совість, якщо дисципліна – не порожнє слово, то, як ви кажете, “неординарних” подій вдається уникати. Як офіцер дуже добре розумію: моя головна задача, щоб не було оцих “випадків”. Чим їх менше, тим надійніше й спокійніше служба. Може, завдяки тому втрати у нас були мінімальними. Скажу так, майже всі повернулися.

- До речі, ви не залишили службу після Афганістану. Знаю, дехто так робив.
- Ні, я продовжив службу. З Афгану повернувся старшим лейтенантом, а закінчив службу майором в Абхазії. Повернувся сюди, у 1992 році одружився. Сину вже 17 років. З тими, з ким служив, підтримуємо зв’язок до сих пір. З нашого полку два моїх близьких товариша й живуть  неподалік, у нашій області. Кожного року намагаємося 15-го лютого збиратися, відзначати. Зрозумійте правильно, цей день насправді дорогий, значить щось, тільки  для вузького кола людей. Так що ми по-сімейному, тихо збираємося, спілкуємося.  Нам є що згадати. Добре, що й інші не забувають, що таке було.

- Наскільки знаю, ви не стали сидіти склавши руки й вій військових справ перейшли до цивільного захисту, так?
- Так, пішов до МНС. Якраз формувалися аварійно-рятувальні загони, й потрібні були люди. Мені запропонували – я погодився. Звісно, десант – це одне, а цивільний захист зовсім інша справа. Довелося й закони з наказами погортати, й довідники та деяку літературу. Тим більше піротехнічна служба, про яку зараз так багато пишуть і говорять у Херсоні, тоді тільки-тільки розвивалася. Починали заново. Було над чим працювати. Тож ми й самі навчалися, і людей навчали. Я з 2008 р. був начальником чергової зміни ОКЦ, оперативно-координаційного центру. На посту. Що ще сказати – не знаю. Навіщо багато говорити?

І ні слова ані про поранення, ані про нагороди!
Стриманість чи скромність не дозволяє? Чи, може, не вважає це таким уже й важливим? Але сказати є про що. Володимир Вікторович має два ордени Червоної зірки, декілька медалей, про які каже  “вони ж ювілейні, це ж не так уже й важливо” ще з часів виконання інтернаціонального обов’язку.

Був нагороджений і у сфері цивільного захисту - за відвагу у надзвичайній ситуації нагрудним знаком ІІ ступеню. Масштабна лісова пожежа, яка сталася на Херсонщині у 2007 році, стала черговим випробуванням у його житті. Випробуванням, яке він витримав з гідністю.

Вже наостанку, прощаючись, раптом схвильовано додає: 

- "Дев’яту роту" бачили? – це про наш полк. В Інтернеті сайт є, можете подивитися – www.vdv345polk.ru...

І виходить чітким упевненим кроком – наче виразний кадр із суворого документального кіно. Навіть не встигаю сказати своє: "Дякую вам за розмову, товаришу майоре у відставці, пане підполковнику служби цивільного захисту. Зі святом Вас. Миру і здоров'я".

А може й добре, що не встигаю?
Бо зараз, коли тепер уже на нашій землі ведуться підлі бойові дії під диригуванням інших, потужніших, держав, - справді не до свята. Коли тих, хто під чужим небом стверджував честь своєї держави й здобував військовий гарт в Афганістані, в Іраку, в Алжирі, в Південній Африці, на Балканах - тепер розділила неоголошена війна на афганців українських та афганців донецьких. Коли для кожного, хто, на відміну від мого співрозмовника, знову узяв зброю до рук, настрій у цей день і не святковий. Коли афагнці працездатні й талдановиті досі співають на вулицях, щоб зіьбрати кошти для своїх побратимів-інвалідів, мені особисто просто хочеться, щоб було якомога менше таких пам'ятни дат і приводів брати зброю до рук.
Тому просто миру нам усім, мудрості і добра на нашій землі.

Олена Маляренко