Спогадами славетного дідуся про війну поділилася херсонка Євгенія Вірлич
"Свято 9 травня завжди було особливим в нашій родині, адже мій дідусь Август Вірлич не просто пам’ятав, що таке війна, а й відчув на собі увесь біль Другої світової. Проте, паради і марші у цей день він не любив. Куди більше до душі дідусеві було напередодні свята читати лекції та розповідати школярам, студентам, працівникам різних закладів про реалії Другої світової, ділитись спогадами. Я не пам’ятаю, щоб він брав участь у парадах, але точно пам’ятаю, що він їх недолюблював: вони для нього були відлунням радянської «уравніловки», яку він ненавидів. «Фашизм винищував усіх, а комуністи – кращих…» Як людина, яка впевнено вимовила цю фразу, могла любити травневі паради?
Під час Другої світової війни дідусь потрапив до німецького концтабору, а після закінчення війни був репресований вже радянською владою. Після того, як його родину було звільнено, почав активно займатись вивченням долі тих, кого було репресовано сталінським режимом. За радянських часів робити це було вкрай важко, тому левова частка роботи прийшлась на 80-ті – 90-ті роки минулого століття. Проте робота виявилась дійсно ефективною: завдяки старанням дідуся та його колег, тисячам імен не дали забутись, сотні родин відновили свої документи.
Під час Другої світової мій прадід – Ернест Вірлич – створив у Царичанці (Дніпропетровська область, рідне селище дідуся) групу, що допомогла вижити в умовах окупації більше ніж 70-ти родинам євреїв. Дідусь Август, якому на той момент було трошки більше 10-ти рочків, допомагав татові: працював «зв’язним». Маленький тоді ще хлопець став свідком жахливих подій. Наприклад, страти українців, які рятували євреїв, проте не змогли зберегти цю таємницю. Сам же дідусь Август зумів: майже два роки його родина переховувала жінку-єврейку із трьома дітьми, які згодом пережили жахи війни і проживали на території України.
Під час війни лінія фронту розділила родину дідуся на дві частини: в Оельсі залишилась прабабуся із братами дідуся, а він сам – із сестрою та її родиною – у Глатці. Чоловік сестри був радянським військовим, етнічним німцем, який потрапив до фашистського полону 1941 року. Коли в’язнів звільнили, німецьке походження чоловіка сестри зіграло ключову роль в ув’язненні дідуся Августа вже радянською владою: «смершівці» вирішили, що він кровний німець, бо родич німецької родини – та ще й ім’я «підозріло німецьке», хоча дідусь має сербське походження. Проте тим, хто ув’язнював, довести це було важко: так дідусь опинився на «пожиттєвому спецпоселенні» у Соль-Ілецьку на Уралі. Звідти його звільнили «на знак дружби між українським та російським народами» (зверніть увагу на формулювання – у мене воно викликає гнів і огиду) у 1954 році – на честь 300-ї річниці Переяславської ради: саме 8 травня Август Ернестович повернувся до України і оселився в Херсоні, де на той час проживала прабабуся і старший брат.
Із тих пір життя дідуся Августа було пов’язано із Херсоном та Херсонської областю. Він активно досліджував життя Григорія Потьомкіна, вивчав краєзнавство, активно займався екскурсійною справою, читав лекції з історії краю, який обожнював. Його громадська та журналістська діяльність були настільки різнобічними та різнобарвними, що описати коротко сфери його інтересів дуже важко: для цього потрібна принаймні іще одна стаття. До останніх днів свого життя він цікавився тим, що відбувається в Херсоні, переймався проблемами міста, а напередодні 9 травня – завжди напередодні! – ми з ріднею приходили до нього в гості. Щоразу дізнавались про якусь нову деталь його цікавого життя. Йому завжди було що розповісти нового!
Шкода, що з квітня цього року нових історій з життя дідуся від нього ми вже не почуємо.
