Захисникам України присвячується: Херсонець Андрій Тарчинський вижив у іловайському пеклі, врятував сотні життів і нині - на службі
Андрій Тарчинський у 2014 році добровольцем записався у роту патрульної служби поліції особливого призначення "Херсон" (або батальйону «Херсон») і одразу потрапив до Іловайського котлу. Разом із побратимами пройшов Іловайське пекло, врятував до сотні поранених, був сам поранений, витягаючи їх з-під ворожого вогню, щохвилини наражав себе на смерть, але вийшов з подвійного ворожого оточення. І у мирному житті він залишився людиною з великим благородним серцем, готовий до самопожертви заради інших.
На відміну від більшості бійців батальйону "Херсон", які не мали військового досвіду, Андрій Тарчинський після служби в армії брав участь у бойових діях у Боснії і Герцеговині.
У 1995 році прийшов працювати у патрульно-постову службу. Через 6 років у складі миротворчої місії відбув у Косово, де охороняв державні установи, ніс службу на блокпостах та кордоні. У червні 2014 року записався добровольцем у батальйон патрульної служби міліції особливого призначення "Херсон".
Андрій свідомо пішов на цей крок, тому що не міг залишитися осторонь, поки в зоні АТО гинуть люди.
Перше поранення Андрій Тарчинський отримав під час розриву снаряду від "Граду".
О 03:00 ночі він чергував на останньому поверсі адмінбудівлі депо в Іловайську. Коли почався обстріл з "Градів", один зі снарядів влучив у будівлю. Андрія засипало камінням та уламками, він отримав контузію та вивих суглоба руки, тіло побило осколками. Допомогу бійцю надав лікар батальйону "Херсон" Владислав Ковальов (він героїчно загинув у Іловайському коридорі, коли повертався за пораненими).
А вранці Андрій Тарчинський уже тримав зброю, тому що о 6-й ранку знов почався черговий штурм депо противником зі боку залізничної колії. Тоді ж бійці батальйону "Херсон" дізналися, що загинули їхній командир Руслан Сторчеус та водій Олег Пєшков. А зранку 29 серпня бійці батальйону у складі двох організованих колон почали виходити з оточеного ворогом міста Іловайським «коридором смерті».
Коли почався обстріл колон з танків, "Градів", мінометів, працювали снайпери, Андрій виводив поранених з-під вогню, передавав хлопців іншим екіпажам вцілілих бойових машин. Він розумів, якщо людей не забрати, то їх чекає полон та смерть. Під час чергової рятувальної операції під безперервним вогнем він знайшов бійця свого батальйону Максима Жаркова, який через поранення і контузію був дезорієнтований. Андрій Тарчинський схопив його і майже закинув у проїжджаючу бойову машину.
Для мене було головним врятувати якомога більше поранених, не залишати нікого з наших хлопців вмирати посеред поля або на поругу ворогам. Про власний порятунок я тоді не думав, - зізнається боєць.
Потрапивши у Новокатеринівку, ніхто з бійців не знав, що містечко у подвійному оточенні. По нашим захисникам гатили зліва, справа, з дахів, постійно лунали вибухи. Усіх поранених Андрій разом з іншими побратимами зносив в один будинок, потім пробирався містом і збирав інших вцілілих, на тачці відвозив у безпечне місце. У будинку не лишилося жодного вільного місця. Пораненим обмивали рани та робили перев’язки з простирадл та рушників.
Сам Андрій теж був поранений. До контузії та осколкових ран додалося ще й важке поранення ноги, з якої стирчав осколок та завдавав сильного болю. Всі, хто міг йти, у темряві пішки виходили з оточеної Новокатеринівки. Андрій пробирався наосліп, але зміг вибратися з оточення.
Минуло вже 4 роки з тих страшних подій, Андрій довго лікувався, після одужання забезпечував правопорядок у містах Курахове Донецької області і Сватове Луганської області. Він двічі нагороджений медаллю Президента України та має 4 нагрудні знаки МВС України.
І зараз боєць продовжує службу. Віднедавна він приєднався до лав водної поліції Херсона і тепер несе службу не тільки на суші, а й на воді.
